На минулих вихідних ваш улюблений редактор (тобто я) побувала в Україні здорової людини. Правда, для цього мені довелося проїхати сотні кілометрів і отримати в біометричний паспорт відмітку про перетин кордону зі Словаччиною.
Так, на відміну від нашого зеленого пріпездента, я приблизно в курсі, що Словаччина і Словенія – це різні країни, і якщо ти приїхав в Ужгород, то, перейшовши кордон, ти опинишся в Словаччині. Це як Словенія, тільки не вона.
Так ось, Словаччина (а саме – та її частина, по якій я їздила цілий вікенд) – це настільки Україна здорової людини, що частина населених пунктів сучасної східної Словаччини сто років тому, в буремному 1918 році, гордо оголосили, що приєднуються до ЗУНР. Правда, їм за це швидко виписали триндюлей, але прапор України вони все ще дбайливо зберігають в одному зі своїх сотень замків.
Те, що це не Україна, можна зрозуміти лише побачивши кілька речей. Наприклад, кабінки з дефібрилятором прямо на вулиці. Або по тому, що річка-малютка в центрі міста ось прям бере і тече по вулиці, а не загнана в каналізацію (привіт, Львів, ага). Ну і по дорогах, звичайно ж.
Українську мову розумєють краще за англійську. До речі, одна з моїх попутниць-туристок навіть змогла скористатися корупційної складової за допомогою саме української мови. В одному з майже десятка відвіданих міст вона заговорила з важливим вартовим на вході в платний (як і практично скрізь у Європі) WC, українською, після чого їй розповіли всю історію сім’ї цього самого сторожа, розплакалися і пустили в туалет безкоштовно, а не за 1 євро. Історія роду варта йшла корінням кудись під Ужгород, а наймолодші гілки пускала кудись в Австралію. І тому рідну мову йому було чути приємно, а пустити щіру україночку посцяті безкоштовно – це все, що він міг зробити на своєму місці. Передбачаючи ваші питання – ні, це не я була. Я в цей час гортала книги в міській ратуші і думала, задушить мене жаба купити крутий альбом міста за 15 євро або чи не задушить?
Словаччина підірвала мені мозок двома картинами: працюють ромами (серйозно працюють, ні, не на кишенькових крадіжках – асфальт укладали, в супермаркеті за касою стояли) і закритими в вихідний день магазинами, кав’ярнями та музеями. Спадщина ЮНЕСКО? Неділі? Туристичний об’єкт? Та пофігу – у нас вихідний, в понеділок приходьте, ми працюємо з 10 до 16, обід з 12-30 до 13.
А, і ще була третя картинка: пам’ятник кату. До нього, до речі, була черга на сфотографуватися. Тому що, як виявилося, він стоїть в українському місті Бардеев, а робота ката у всі часи була дуже почесною, престижною і з купою соціальних гарантій.
Але взагалі Словаччина, щоб ви знали, це країна замків. І дертись на них потрібно весь час вгору. А потім вниз, але вгору все одно більше. Замки там є всюди і, якщо поставити собі за мету їх все обійти, то не вистачить і тижня. Та куди там тижня! Місяць потрібен, точно. Але побувала я тільки в двох – Спішському граді і Старій Любовні. Тому що вікенд не гумовий, а вхід в замки коштує 8 і 5 євро відповідно. За ці ненормальні, як для простого українського туриста, деньжищи, все, що ти можеш отримати – це побродити по замку різного ступеня розвалення, повпітивать дух історії, заебошіть сотню-іншу Селфі на тлі гір, рівнин і якихось казково лялькових містечок в долинах між горами і спробувати повправлятися в словацькому, читаючи написи. Ну або просто читати англійською, як всі нормальні люди. Людей, до речі, в замках неміряно. У касу черги, але словаки і тут як словаки: кіоск з сувенірами і магнітиками в неділю НЕ ПРАЦЮЄ. Приїжджає три автобуси типу Неоплан, звідти радісно щебечучи вивалюється дрібна туристична група китайців з 1-2 млн чоловік, а магнітики купити можна приблизно ніде.
І ось просто уявіть собі на хвилиночку, що сталося б з нашим народом, якщо б йому запропонували заплатити за вхід в Хотин, наприклад, 140 грн. І це без обіду. З іншого боку, просто уявіть собі на хвилиночку, що сталося б з нашим Хотином, якщо б вхід туди коштував 140 грн, а не 20. Так само як і з будь-яким іншим замком, палацом та іншими пам’ятками, якими Україна багата, як далеко не кожна країна в Європі. Поки що багата, ага.
Ночували ми в середньовічному монастирі в містечку під назвою Спішська Капітула. Щоб ви розуміли – це як наша Лавра, тільки здорової людини. Ось уявіть собі: одна вулиця, 30 будинків, 300 жителів, храми. І ТАК НА продовженням останньої ЛЕДЬ ЧИ НЕ 700 РОКІВ! Ось встаєш ти вранці в своєму номері-келії, в якій телевізор, вайфай, душова кабіна, білосніжні рушники, ортопедичний матрац, хрустка свіжа білизна. Спускаєшся на шведський сніданок в ресторацію (в меню шинка, ковбаси, сир кілька видів, свіжі овочі, мюслі, лобіо, млинчики, варення, яйця, сосисочки), потім виходиш на вулицю – а там зграйка духовних семінаристів гуськом-гуськом за своїм ватажком йдуть в храм вчитися. УЯВІТЬ СЕБЕ ГОТЕЛЬ В ЛАВРІ! З оцінками на букінгу! І вайфай. До речі, на вечерю ми попросили щось істинно словацьке, глибоко національне. Нам принесли галушки зі шкварками, вепрево коліно і гарбузовий суп. «Ага», – сказали ми. Кажу ж – Україна. І мову розумеють. Рай!
