Двічі на рік, ціною неймовірних внутрішніх зусиль, я влаштовую речовий геноцид у гардеробі.
Знаєте, я маю силу волі займатися спортом майже щодня (біг, велосипед, тренажерний зал), я можу відмовляти собі в різних гастрономічних задоволеннях (окрім, гречаного багета), я лягаю спати о 22.00 і читаю книги, а не стрічку фейсбук. А головне, я маю волю до перемоги, я обожнюю працювати і розвиватися і добиватися результату. Я – трудоголік, якій не вистачає 24 години на добу.
Водночас, я – класичний шопоголік . Я би хотіла в момент очищення шафи бути безжальною і холодною, як сокира Перуна чи молот Тора. Але я ніколи-ніколи не можу розчистити гардеробні джунглі самотужки. Одяг – моє слабке місце, да. І я завжди запрошую моїх друзів, цих рішучих людей, які твердою рукою вирвуть з моїх пазурів десяту «улюблену кофтинку». Ну, не справляюсь сама.
Так, в мене є речі, які висять десять років з біркою з магазина. І я не можу їх віддати комусь. Я люблю ці сукні, брюки, блузи, жакети, лаковані лодочки і срібні кросівки. Якщо хочете, це моя інституційна пам’ять, в певному сенсі.
І так, я знаю все про чистий простір, чистий розум, чисту шафу і моральний закон всередині. Я читала і Канта, і Гегеля довгими вечорами в бібліотеці ЦНБ. Критика чистого розуму і Феноменологія духу. Я, навіть, дещо пам’ятаю з того всього. А дещо, навіть, зрозуміла. Але ці німецькі хлопці – Кант, Гегель, і прости господи, Хайдеггер не змогли вбити у мені любов до «красивих непотрібних речей». І це не матеріалізм, в брутальному значенні цього слова. Це моє внутрішнє прагнення до краси, яка може бути реалізоване через красиві речі.
Щоразу, купуючи чергову маленьку чорну сукню, я згадую маму. Моя мама, невідома Шанель радянського союзу, могла шити круті речі, буквально, з повітря. З білих і нюдових жіночих панталонів розміру XXL народжувались фантастичні футболки, з оренбурзьких, пухових хусток – неймовірні светри, які я вишивала бісером. А знамениті «варьоні» джинси ми просто варили у відрі з хлоркою. Куртку «аляска» мама вистрочила на старій швейній машинці, промовляючи мені малій правду життя: «А ми, їх (чоловіків), Іра, тряпками, тряпками підкоримо». Моя мама інтуїтивно знала, що перше враження завжди справляє твій зовнішній вигляд. І знаєте, я таки справляла (і справляю) враження. Кума Олена Фроляк досі пам’ятає мій бірюзовий плащ і жовті широкі брюки, котрі сконструювала мама, витягнувши з загашника якусь «польську плащьовочку». А сорочку діда Бориса, ми переробили в модну блузку, де я вишила на комірці кольоровими муліне «GUCCI».
У світі тотального дефіциту мама виховувала мене в тих пропорціях світу, які була нам доступні і які ми могли створити власноруч. Це краса й естетика повсякденного одягу. Ми не мали можливості з мамою рвонути у Флоренцію чи Відень на вихідні в музей, але ми інтуїтивно створювали наш світ голками і нитками. Майже антична вітальна містерія – повернути нове життя старим речам і пошити нову спідничку. І сьогодні, коли я маю можливість обирати серед десятків брендів, мені чомусь шкода розлучатися з моїми старими речами.
Треба йти чистити шафу. Але під це я підвожу філофське обгрунтування і аргументовані докази! Хочете, давайте робити це разом!
[ratings]
