Один китайський товариш сказав мені, що в китайській культурі немає такого поняття в побуті, щоб один член сім’ї просив іншого щось зробити замість нього.
Мається на увазі контекст незначного: принести … подати … Ну ось коли одному не хочеться напружуватися встати з дивана, але хочеться, наприклад, випити води. Він просить того, хто (увага!) ближче до води принести стакан тому, хто не хоче вставати з дивана.
Я не перевіряла на масову достовірність цього твердження. Але тоді (років 10 вже пройшло) це стало для мене настільки приголомшливим і суперечливим, що був такий внутрішній стан як ніби впала берлінська стіна. Тому що в моїй дитячій культурі, в моєму суспільстві, за замовчуванням було прийнято «Ей, малий, скажи малому…». Тобто, батьки навчили мене в самому ранньому віці говорити «дякую і будь ласка» при кожному ввічливому випадку. Але при прохання старших я мала на увазі це «будь ласка» як беззаперечний наказ. А при моєму «ну будь ла-а-а-алуйста» – ще не факт.
Цю культурно-соціальну і, за сумісництвом, батьківську стратегію я трансформувала у себе в повному обсязі. При кожному зручному випадку, я намагаюся спочатку «пропінгувати систему» на випадок чи не вийде відважити комусь мого «треба зробити». Якщо немає, так і добре. А якщо так, так зашибісь.
Але.
Нашій старшенькій ми одразу (я вже не пам’ятаю, коли приходить у дітей це «одразу») пояснили, що коли ми (ну я) щось просимо в контексті «принеси-подай», – не означає, що вона повинна це робити по замовчуванням. Хочеш, – принеси, немає – твоє право. І це ОК. Так Лілія через раз говорить мені тверде НІ. І я кайфую від того як вона це робить. Просто майстер-клас казанню «ні».
Спочатку я думала, що вся справа в гармонійній природі її відмови. А потім до мене дійшло, що коли я прошу, то одразу ж маю на увазі, що вона можливо скаже НІ. Я поважаю будь-який її вибір. Але якби я «просила» і не приймала жодного варіанту крім прямого виконання «прохання», то я б це «ні» швидше за все відчувала, чула і бачила б інакше. Що тут приховувати. Я дуже багато разів і в багатьох тональностях чула різні «ні».
А потім у нас з’явилося ось це: «Що потрібно сказати? Дяку-у-ую».
Я пояснила дочці просто: Коли хтось наказує, він не говорить «дякую і будь ласка». А коли людина просить, то це означає, що він поважає чужу думку. Поважає те, що в іншого є своє життя і свої причини можливо сказати ні. Тому він додає до прохання «будь ласка». Це як знак, символ, мітка того, що він поважає будь-яку відповідь. Що він не очікує єдиного варіанта. І від несподіванки будь-якого варіанту, він говорить «дякую». Це щире «дякую». І взагалі він говорить «дякую», тому що вдячний.
А потім додала: але по факту все буває інакше. Просто всі говорять «дякую і будь ласка», тому що так прийнято. Прийнято вважати в суспільстві, що люди поважають один одного. І все одно, що в народній мудрості звучить «Ей, малий, скажи малому, хай малий малому скаже…». За ввічливим «будь ласка» не завжди є повага. І далеко не завжди є прийняття можливої відмови. І далеко не завжди має місце подяка.
[ratings]
